КУДИ КОТИТЬСЯ УКРАЇНСЬКА АРМІЯ?
Опинившись в елітному — за українськими мірками «ВЧ № 169, навчальному центрі «Десна», мимоволі подивився за лаштунки того, що у нас гордо називають «українським військом». Зовсім не треба було служити 9 місяців чи рік, аби зрозуміти, яким чином дійсність одні міфи про армію розвінчує, а інші перетворює на реальність.
Але про все по порядку. Отже, найперше: найбільш шокуючою дійсністю української армії є абсолютна індиферентність більшості військових, зокрема старшого командного складу, до долі Батьківщини. Я б навіть сказав, що відвертих антипатріотів серед військових більше, ніж серед представників будь-якої іншої професії, за винятком, звичайно ж, політиків і, ймовірно, спортсменів.
Погане володіння українською мовою, відсутність бажання спілкуватися нею або й відкрита відраза є практично в усіх «командирів», яким за 30. Ні вимовити правильно, ані грамотно написати по-українськи вони не можуть. Наведу лише декілька прикладів армійських «перлів», порівняно з якими відома автобіографія Віктора Федоровича Янукович здається майже зразком знання граматики: в одній з аудиторій для теоретичної підготовки особового складу на стенді ви зможете прочитати буквально наступне: «компресор АК-150 двухцилиндровий», «трехступенчатий», «рабоче давлення» (це словосполучення повинно, очевидно означати «робочий тиск»), «производительность при швидкісті вращіння его вала». Прямо якась нова мова, есперанто, мабуть! А от слово «об’єкт» в «армійському написанні» ви взагалі не прочитаєте: на обкладинці одного зі збірників інструкцій, з яким нам випало, так би мовити, ознайомитись, було виведено «о’бект». Отак-от.
Тепер конкретніше щодо проблеми матеріально-технічного забезпечення в ЗСУ. На прикладі навчального центру «Десна» можна зробити деякі висновки. Зокрема, дуже мало справної техніки, не проводиться капітальний ремонт казарм, експлуатаційних приміщень, навчальних аудиторій. Був свідком випадку, коли у вбиральні обвалилися рукомийники, це сталося через те, що залізні підпори проіржавіли до крайньої межі, почасти дивуєшся, як вони досі протрималися, їх бо вже декілька років не фарбували. Далі більше: для практичних занять ми регулярно отримували то порвані костюми хімічного захисту, то проіржавілі фляги, то діряві підсумки. А то змінювали якось постільну білизну, та й видали нам ганчір’я, на якому, окрім дір, було помітно плями невідомого походження, а також штамп із зіркою і написом «Вооружонниє сіли СССР». Не вистачає елементарного господарського інвентарю, багато споруджень перебувають в аварійному, або передаварійному стані.
Замість того, щоб якось вирішити наболілі проблеми, старшини, як це прийнято говорити в такому середовищі, «виганяються» з солдатів, в разі якого-небудь «зальоту» (проколу, таке в армії трапляється дуже часто), вигадують специфічні покарання, як то символічне «поховання» недопалку чи щось на зразок того. Невже їм нема чого робити? Правди ніде діти — пуста безцільна трата часу в армії —постійне явище.
Міністр оборони Юрій Єхануров неодноразово відзначав, що Українська армія перебуває на межі катастрофи, відзначав, що те фінансування оборонної галузі, яке дозволяє нині Держбюджет, є неприпустимо мізерним. Але цей «крик душі», вибачте, «не до душі» приходиться нашим можновладцям.
Ніхто, ані Верховна Рада, ані уряд, не бажає розуміти, що у разі ймовірного збройного конфлікту не буде в Україні регулярного війська, здатного на рівних протистояти супротивнику навіть рангу Румунії! І тоді нам доведеться зробити одне — йти в ліс, у партизани. Якщо така перспектива стане реальністю, то вже зараз треба зорганізовувати народну самооборону.
Або може все-таки спробувати не знехтувати своєю можливістю і приєднатися до «підступного і агресивного» блоку НАТО, в країнах-учасницях якого, принаймні, життя людини цінується вище, ніж на просторах «есенгє», може, Північноатлантичний альянс буде все таки більш зацікавлений в тому, аби врятувати життя нашого «рядового Василя?». Та здається мені, шлях до того НАТО нам закритий. Закритий, допоки в нашій армії і нашій державі будуть командувати різного роду «таваріщі».
Сергій Пархоменко-Багряний
| 
