90ту річницю проголошення Кубанської Народної Республіки в Україні відзначили «без зайвого пафосу». У Краснодарському краї про цю дату взагалі не згадували. Вірогідно, на Кубані про неї знають менше людей, ніж у Києві. Адже від таких дат «відгонить сепаратизмом». Ще півстоліття тому етнічні українці становили більшість населення цього краю.

Край на крові

«Країною крові» колись нарік Кубань французький географ Елізе Реклю. Не було на цій землі, мабуть, місця, де не всоталася б пролита кров, де не лежали б кістки людей, що боролися за право володіти цією, на перший погляд, найблагодатнішою землею. Судилося долучитися до такої боротьби й нашим співвітчизникам. Після того як Російська імперія завоювала Північний Кавказ, цариця Катерина ІІ у 1792 році своєю грамотою подарувала цю землю запорожцям. Українці витіснили звідси споконвічні племена горців. Українські козакичорноморці (саме так їх називали до 1860 року) заселили переважно західну частину краю — Кубань, де заснували столицю Катеринодар, а південь і схід зайняли вихідці з донських станиць — етнічні росіяни.

Українська державність (УНР і пізніше УСРР) дала надію кубанцям. Професор Станіслав Кульчицький пише, що в 1920ті роки харківський компартійно­радянський центр просив у Москви приєднати до нього сусідні землі, заселені переважно українцями. Перепис 1926 року показав, що українці становили 49,2 відсотка від загального населення Кубані, на кілька відсотків більше, ніж росіяни. У деяких районах українців було до 90 відсотків! У травні 1927 року тодішній генсек Лазар Каганович визнав за потрібне просити ЦК ВКП(б) «утворити спеціальну комісію» для «приєднання до України прикордонних районів із більшістю українського населення». Утім, зазначає Станіслав Кульчицький, Сталін реагував на рядок із гімну УНР, в якому називалися етнографічні кордони України («від Сяну до Дону»), як бик на червоне. Тому обмежилися українізацією. У грудні 1928 року крайком затвердив трирічний план українізації 37 районів Кубані. Створили Північно­Кавказький український науково­дослідний інститут, де, серед іншого, укладали підручники для українських шкіл, яких на Кубані діяло понад 300.

У жовтні 1932 року Сталін направив на Північний Кавказ надзвичайну хлібозаготівельну комісію на чолі з генсеком Кагановичем. Північно­Кавказький край складався з 11 округів, утім комісія мала діяти лише в одному з них — Кубанському: «Основне завдання зазначеної групи товаришів — виробити й провести заходи щодо упередження саботажу сівби й хлібозаготівель, організованого контрреволюційними куркульськими елементами на Кубані». Почалися депортації, «чистки» управлінців, залякування, що «на ваше місце переселимо кращих працівників». У листопаді лише з чотирьох станиць (Полтавської, Медведовської, Урупської й Уманської) до Сибіру було вислано понад 50 тисяч осіб. Кубанських комуністів за 1932—33й арештували майже 40 тисяч.

У постанові ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі й у Західній області» від 14 грудня 1932 року вимагалося, на перший погляд, дивних дій, не пов’язаних із сільським господарством: «негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських та кооперативних органів «українізованих» районів», а також перевести з української на російську газети, журнали й викладання в школах.

Українці, козаки і «руські»

Як пише Станіслав Куль­чицький, під час Всесоюзно­го перепису населення 1939 року працівникам статистичних органів дали інструкції: записувати всіх корінних жителів росіянами. Українцями визнавалися лише ті, хто приїхав з України. Таких виявилося 4,3 відсотка. Щоправда, навіть у 1940х українську мову можна було почути в будьякій зі станиць західної частини краю. Напередодні розпаду Радянського Союзу, згідно з офіційною статистикою, українців на Кубані було якихось два відсотки. Після останнього перепису в Російській Федерації цифра зменшилася. Тепер українці поступаються навіть вірменам. Більшість українців Кубані називають себе «козаками», цю ж «самоназву» вказують і під час переписів. Проте офіційна російська влада не визнає такої національності, тому й записує всіх козаків як «руських». Голова Української культурної автономії півдня Російської Федерації Ігор Жуга наприкінці 2006го заявив, що корінні українці складають сьогодні приблизно 60 відсотків населення Кубані. І що в абсолютної більшості корінних українців Кубані (козаків) відверта негативна реакція на наз­ву «русскіє», яку їм намагається нав’язати влада.

За словами головного отамана Звичаєвої громади українського козацтва Євгена Петренка, на Кубані сьогодні є три українські товариства: Товариство українців Кубані, яке очолює Микола Сергієнко, товариство, що опікується нашими заробітчанами, і крайова громадська організація «Співдружність Кубань—Україна» при Красно­дарському інституті культури. Проте на Кубані немає жодної української школи, і навіть уроків української мови. Натомість місцева влада ввела курс «чорноморської говірки» як діалекту російської мови. 1998 року вийшла друком програма курсу «Українська література Кубані», впорядкована відомим філологом, кандидатом педагогічних наук Вадимом Оліфіренком, і його ж хрестоматія з української літератури «Козак Мамай», за якою в деяких школах Кубані проводяться уроки «кубанської говірки». Скажімо, після вивчення «Енеїди» Котляревського упорядник радить провести з дев’ятикласниками урок позакласного читання за поемою кубанського письменника Якова Мішковського «Харко, запорозький кошовий» — про переселення запорожців на кубанські землі зі зруйнованої Січі наприкінці ХVIII століття. Утім єдиний україномовний тамтешній часопис «Вісник Товариства української культури Кубані» виходить накладом лише в 300 примірників.

Зниклі регалії

У 2006 році з американського Музею кубанського козац­тва (місто Ховелл, штат НьюДжерсі) дивні молодики викрали козацькі регалії. Серед них — дарчу грамоту Катерини ІІ козакам на володіння кубанськими землями. 1918 року останній отаман Кубанського козацтва перевіз пам’ятки Січової доби й кубанського козацтва до Белграда. Дарча грамота Катерини зберігалася там до 1944 року. А потім старожитності перевезли до Німеччини (де вони опинилися в американській зоні окупації) і до США, де створили в Ховеллі музей для їх збереження.

У час крадіжки виявилося, що нинішнє кубанське козацтво є дієвим знаряддям у руках кремлівської влади. Перед цим «губернатор» Кубані Алєксєй Ткачов і отаман Кубанського козацтва Володимир Громов просили американців передати колекцію Росії. Отаман Американського козацтва Сергій Цапенко пропонував поділити колекцію по справедливості: січові регалії передати Україні, а кубанські — Росії. А потім було пограбування, і нібито переправлення пам’яток до Москви. Хоча американці повідомляли, що регалії заблоковані в генконсульстві РФ у НьюЙорку. Незабаром пам’ятки «спливли»... в Краснодарі! Там їм була присвячена виставка. Але, схоже, «лаври героя» так натомили отамана, що наприкінці 2007 року Громов був змушений піти зі своєї посади, а його місце посів Микола Долуда.

Порятунок потопаючих...

Самі козаки кажуть, що з часів отримання Україною незалежності українського на Кубані стало ще менше, ніж було при радянській владі. Оскільки Кубань — стратегічний плацдарм Росії, все, що так чи інакше пов’язано з Україною, є там, м’яко кажучи, не бажаним. Можна скільки завгодно дорікати українській владі, що вона геть забула про наших братів не лише на Кубані. Втім це не знімає відповідальності і з наших так званих націоналпатріотів. У той момент, коли Росія намагалася дестабілізувати ситуацію в Криму, деякі наші «патріотичні» сили замість адекватно відповісти росіянам, нагадавши їм про геноцид українців Кубані, обмежувалися лише декларативними гаслами на зразок «Геть чорноморський флот РФ із Севастополя!».

Утім спроби допомогти своїм побратимам на Кубані деякі українські активісти все­таки роблять. Щоправда, не систематично, а стихійно. Час від часу з’являються публікації на кубанську тематику. Вийшли друком «Кубанська Україна» Рената Польового і «Нариси з історії Кубані» Романа Коваля. За словами Євгена Петренка, українці з Кубані хочуть створити Кубанську громаду в нашій державі. Одне з українокубанських товариств наробило галасу: це громадський комітет «Кубань з Україною», створений наприкінці 2006 року в Києві з ініціативи низки громадських діячів і журналістів (серед яких — член Молодіжного Націоналістичного Конгресу Сергій Пархоменко та редактор журналу «Музеї України» Віктор Тригуб). Саме його активісти інформували громадськість через ЗМІ про викрадення козацьких регалій у Ховеллі, висвітлювали історію національно­визвольних змагань на Кубані 1917—1920 років.

За словами координатора комітету Сергія Пархоменка, «Кубань з Україною» ставить за мету привернути увагу громадськості до проблеми української діаспори Кубані. «Ми виступаємо за те, аби наша офіційна влада нарешті почала надавати якусь підтримку українцям Краснодарського краю, які на межі виживання. У нас це майже нікого не турбує, наші політики й надалі переймаються неіснуючими в дійсності проблемами російськомовного населення України», — зазначив пан Пархоменко. Він підкреслив, що за такої міжнародної ситуації Україна може вимагати від Росії створення національно­культурної автономії для українців Краснодарського краю. «Ми не розраховуємо на повторення «косовського сценарію» на Кубані, ми не вимагаємо проводити плебісцит щодо незалежності Краснодарського краю або приєднання його до України. Але ми будемо вимагати, аби російська влада забезпечила право українців Кубані на культурну автономію».

Сергій БАГРЯНИЙ,
Світлана МАКОВИЦЬКА

http://www.umoloda.kiev.ua/number/1127/194/40223/