Дніпропетровські музейні фестини
Три роки тому Надія
Іванівна Капустіна, директор Дніпропетровського
Історичного музею, зібрала своїх
колег на фестиваль.
Після нього музейники роз’їхалися з вірою, що наступні фестини
пройдуть в іншому регіоні.
Але, не судилося. Ні один регіональний князьок не наважився прийняти та
профінансувати Всеукраїнський музейний фестиваль.
Для культури ніколи коштів не
вистачає…
І ось, у
Дніпропетровську, вдруге збираються
музейники, аби поспілкуватися, поділитися досвідом і показати етнічну
різноманітність України.
У виставкових
залах музею було розгорнуто 41 міні- виставки. Всього ж учасників було понад три
сотні. «Це значно більше, ніж минулого разу, - підкреслює Надія Капустіна. –
Фестиваль стає популярним серед музеїв. Колеги приїжджають за досвідом,
розказують про свої здобутки, про свою роботу, діляться наболілим. Я дуже
задоволена, що ми знову всі зібралися . Хай і мої земляки побачать нашу
барвисту Україну».
На фестивалі була
представлена етнографія з багатьох куточків України.
Тут були і болгари, і кримські татари, і бойки, поліщуки… і, навіть, готи –
прадавні мешканці степової України.
Вразила
презентація виставки «Зимові заняття поліщуків: ткацтво і
різьбярство» Житомирського краєзнавчого музею.
Музейні
співробітники майстерно працювали на справжньому ткацькому станку й вирізали дерев’яні ложки. Житомиряни бідкаються – майже
не залишилося майстринь, нема сировини. Коноплю вирощувати заборонили. А вона, як
вино – чим довше вилежується, тим краще прядеться.... Ось і відправляють бабусині
станки або на горища, або в печі… Їздять музейники по області – останнє рятують.
Дерев’яні українські ложки -китайський ширпотріб витісняє…
На фестиваль привезли
справжні раритети. Фахівці з захватом роздивлялися більшість експонатів.
Чого тільки варті
тканини 17 століття з Чернігівського історичного музею. Колись такі полотна
виставлялися в сумнозвісній
Катерининській церкві. Церква більше року знаходилася в облозі – церковнослужителі
ніяк не могли поділити між собою культову споруду. А тим часом музейні
експонати залишилися без нагляду. В церкву нікого не пускали…. Добре, що більшість
експонатів збереглися, але зараз показувати їх нема де – в музеї площ не вистачає…
Полтавський краєзнавчий
музей завісив стіни своїми неповторними рушниками та мережками. Не одна
майстриня зупинялася в захваті біля
розшитого полотна.
Або вишукане розмаїття
кримсько-татарської вишивки, різнобарвний одяг луганщини, вінницькі вишиванки,
унікальні болгарські рушники…
Біля стенду
приватного музею в Буштині завмирали не тільки музейники, а й всі відвідувачі.
«Такою колекцією не похвалиться державний музей» - заздрісно зітхала директор Самбірського
історико-етнографічного музею
«Бойківщина» Роксолана Данчин.
«А скільки тут
мого труда! - Відказує директор цього невеликого музею Наталя Топеха.-Всі
сорочки приходилося кілька раз вручну перепрати, на сонці висушити. Тільки фахівці
вірять, що це старий одяг – такі вони біленькі та яскраві. А сучасні господині як
перуть? В автомати закинули, в приміщенні висушили – і все. А
полотно руки та сонечко любить. Скільки раз я свої руки стирала до крові...» Важка
праця музейників…
Подружжя Топех замовляють
копії своїх експонатів у майстринь і всім бажаючим продають. І промисел не
вмирає, і люди до автентичності привчаються. Та й жива копійка в музеї з΄являється…
І як гарно ж виходить! Повірте, навіть у Дніпропетровську купляли…
Наш журнал «Музеї
України» вже не один раз писав про проблеми цього маленького музею: на
будиночок вже кілька років зазіхає місцева влада. Була не одна судова справа. І
після того, як підключилися журналісти, проблема майже вирішилась. «У нас просто
опускалися руки. Після публікації в журналі «Музеї України», підтримки в
Інтернеті, неначе крила виросли – всміхається пані Наталя. – Нам почали
дзвонити, підтримувати. Навіть, гроші пропонували…Для нас дуже важлива така
моральна підтримка. Ми вдячні всім, хто нас
захищав і підтримував». І запрошують до свого музею – без подарунка не
випустять. Редактору журналу «Музеї України» за допомогу передали справжню бойківську
сорочку. Хай носить. Він того заслуговує…
На фестиваль більшість
музеїв приїхали зі своїми виданнями, з відеофільмами.
Від розмаїття
книжок , буклетів, каталогів розбігалися
очі. Але, як і минулого разу,
важко було знайти господаря цих друкованих скарбів. На мій погляд, треба було
надати кожному музею невеликий куточок – хай особисто презентують свою
продукцію, зрештою, продають. Де ще можна знайти стільки краєзнавчої та культурологічної
літератури?
Наклад таких
видань - невеликий. В книгарнях подібну літературу майже не беруть. Ось й добре було б тут щось купити.
А так виставили всі видання докупи – роздивляйтеся!
Безликі якісь
вийшли стенди…
Фестиваль закінчився.
Ось визначать най-найкращих. Роздадуть дипломи та нагороди.
Роз’їдуться музейники знову до своїх проблем, до своїх музеїв –
захищати землю, приміщення, рятувати і шукати нові раритети.
І чекати нового
музейного свята. Може, ще хтось кошти знайде?
Невже, тільки в
Дніпропетровську, на вулиці Карла Маркса, живуть патріоти?
Наталка Іванченко,
шеф-редактор журналу «Музеї України»
Експозиція Житомирського краєзнавчого музею Кримсько-татарські наряди
Луганська етнографія
Полтавські рушники
Подружжя Топех біля своєї експозиції
Музейна література
|