Як академік Жулинський перевіряв музей у Пирогові

         Куратори музею - солодка парочка Жулинський – Бурбела (перший – академік-секретар НАН, другий – його особистий вчений секретар – самі секретарі, бха-муха), нарешті, зявилися (вперше за кілька років(!)) у Національному музеї архітектури у Пирогові. Хоча формально вони – куратори цього закладу, але умудрялись керувати Музеєм дистанційно, не з’являючись на очі персоналу. Спілкувалися вищеназвані куратори здебільшого з головним бухгалтером музею та з його сумно відомим директором Федакою. Пропоную угадати з трьох спроб – чому особа бухгалтера їх цікавила, а особи реставраторів – ні?.. Останнім часом, зі слів співробітників Академії, частим гостем Жулинського та Бурбели був відставний підполковник, генерал різних козачєств, кавалер трьохсот(!) різних нагород, заступник директора музею Каленяк В.П.

         Що ж заставило цих неймовірно завантажених серйозних сивих мужчин все покинути та приїхати на півдня у музей? Можливо, пану Жулинському повинні були присвоїти почесне звання верховного раввина вірного московського козачества? Адже останнім часом музей перетворився на такий собі осередок «казачіх» забав – багатоденні пиятики, через день – нагородження один одного незрозумілими нагородами та таке інше? – Ні!

         Можливо, пан Жулинський, який претендує на звання найменш ефективного віце-прем’єра за всю історію України, хотів привітати пана Федаку, який претендує на звання найбезглуздішого директора за всю історію музею? Теж ні! – тим більше, що директор під час візиту переховувався у лікарні.

         Шановні секретарі вперше за довгий час приїхали у музей в складі повноважної комісії Академії наук. Очевидно, для керівника закладу та його заступника, яких вони довгий час дбайливо оберігали (по-іншому – «кришували»), запахло смаженим. Отже, це остання спроба зберегти на посаді цінного - для них особисто -  працівника.

         Спокійного візиту не вийшло, хоча зранку служба постачання музею закупила шампанське, закуски, різні делікатеси. На подвір’ї адміністративної зони музею для зустрічі гостей зібралося чи не півмузею. Закидали питаннями. А могли і яйцями! Спочатку з електоратом спробував поговорити особисто академік – не дуже вдало. Видно, відвик говорити з простим народом, який задає відверті запитання. А ще, до того ж, коли на його привітання йому відповіли, що не бажають із ним здороватися після того, як за його мовчазною згодою групка негідників дозволяла собі порушувати закони та знущатись над колективом! Після цього академік вислав для розмови свого вірного Табакі – Бурбелу. Вчений секретар почав розповідати працівникам про давно відомі їм речі – охоронні зони, підпорядкування музею і таке інше… Ще трохи – і дійшов би до дати заснування музею, а там вже й до Авраама з Ісааком недалеко. Але, коли хтось запитав науковця, з якою метою він особисто відправив директору скаргу на директора(!) зі всіма підписами, після чого почалися переслідування працівників, Віктор Анастасович закрутився, як хробачок на гачечку, та почав мямлити щось про те, що хотів ознайомити директора зі скаргою. - А заодно і зі скаржниками, очевидно?

         Отже, бенефісу не відбулося. Говорити довго неправду не вдавалося ще нікому. Те, що кураторів не закидали яйцями, можна рахувати успіхом – легко відбулися! Зате у пана академіка прекрасно вийшло поспілкуватися з в.о. директора в.о. заступником директора (я не помилився – двічі в.о.!) підполковником-генералом Каленяком. Очевидно, багато спільного… Останнім часом – скаржаться підлеглі – в.о. проводить на території музею багато кінозйомок за неймовірно низькими цінами. Це що, весняні знижки, чи, можливо, не всі гроші доходять до каси держустанови? Це питання обговорювалося?

         І ще одна новина, яка плутаними академічними коридорами дійшла до працівників – на заміну старому директору готується новий директор – старий директор Лаври С. Кролевець. А Федаку куди? Його – на заступника з науки. Оце так тандем! Починає нагадувати радянську номенклатурну «чехарду», під час якої чиновників-невдах ніколи не звільняли – просто переставляли з місця на місце. Чи довго ще витримає подібні експерименти багатостраждальний заклад, який задумувався як музей архітектури та етнографії, зараз перетворився на архітектурний хоспіс, а в перспективі – кладовище української народної архітектури та побуту?.. Такими темпами – недовго. Очевидно, земля, на якій стоїть музей, в уяві багатьох вже перетворилася на щось інше – торгові центри, мікрорайони, та подібне – теж прекрасне, але що ні до архітектури, ні до історії жодного відношення не має.

         На завершення – сумна фантазія. А що, як я колись зі своїми онуками буду гуляти на землях моїх дідів – в околицях села Пирогів. А на місці колишнього музею – висотні будинки, асфальтовані дороги, торгові майданчики… - А що тут було раніше? - запитає мене онук. – Раніше тут був відомий на весь світ музей, онучку, - відповім я. – Але академік Жулинський зі своєю бандою знищив його! Сумно? Сумно. Але на сьогодні дуже ймовірно.

І.П. Корсун