Мабуть, у світі не існує людини, яка б хоч раз за щось не боролася. З перших хвилин життя вона змушена чубитися з перепонами, які ставить буття. Переборюючи різні хвороби, лінощі, зло та неправду, розумна істота йде вперед, шукаючи своє тепле та яскраве місце під сонцем. Нерідко дорога до того місця тепленької мрії лежить довга, тяжка та небезпечна. Доводиться йти вперед крізь голодні бурі, криваві мозолі, розтріпані злидні, але найбільше з’їдають душу сльози болю за тим, що завжди в тобі жило з діда-прадіда і жити буде довго та не вмре, але вже пустивши корені на чужій землі.
Саме про таку долю українців Банату написав у свої черговій книзі відомий закарпатський фольклорист, доктор мистецтвознавства Іван Хланта. «Народні пісні українців Банату (Румунія)» – таку назву отримала «свіжа» праця дослідника. Публікація, що видана ужгородським видавництвом «Патент» стала ювілейною – вісімдесятою книгою Івана Васильовича.
Книга розпочинається зі вступної статті автора, в якій він описує про тяжку долю українців, ведучи читача з собою в минуле нашої країни.
Прикро, що так склалося життям, що на Україні довгий час панували бездержавність та хаос, що змушували простих людей шукати кращої долі в сусідніх державах. Окремі мешканці Мараморощини (сучасні Міжгірський, частина Іршавського, Хустський, Тячівський та Рахівський райони Закарпатської області) були змушені покидати рідні домівки в пошуках кращої долі. Тут їх завжди переслідували бідність та майже даремна праця на куркулів. Працювати на себе вони не могли, бо не мали власної землі, а купити її не було за що. Розчаровані та виснажені люди не бачили нічого кращого, як кинути все та йти у світ за очі, шукаючи кращої долі.
На початку XIX століття чоловіки-лісоруби їздили на заробітки в румунську провінцію Банат. У книзі про це говориться так: «Власник маєтку Генрік Вереші, що проживав у місті Араду, намагався більше посилити вирубку лісу, маючи надію отримати прибуток ще й від голої пустелі (де був колись ліс), яку вирішив продати людям. З цією метою 1908 року він послав свого управителя маєтку Візела Лейбу на Закарпаття, зокрема Хуст, Синевир (Міжгірщина), Ганичі, Підплешу (Тячівщина), щоб завербувати нових лісорубів. Щоб його агітаційна місія була більш успішною, Візел Лейба узяв із собою Івана Медяника та Василя Ціфрака, які повернулися з Банату в рідні місця. Для пропаганди взяли з собою великі кукурудзяні качани й показували односільчанам у Синевирській Поляні, Синевирі та в інших селах, яка мовляв, гарна кукурудза росте у Банаті. За таку активну агітаційну роботу І. Медяник та В. Ціфрак одержали від пана безплатно по сім гектарів найкращої землі».
Купивши собі омріяну землю, переселенці почали вивозити туди сім’ї, бо знали, що там, де був вирубаній ліс, можна добре жити, бо добре родитимуть ниви, але працювати треба не покладаючи рук, щоб там щось вродило, де були одні пеньки.
У 1909-1918 роки люди бурхливо хлинули, утворивши справжній переселенський рух українців з Галичини та Закарпаття. Першими закарпатськими емігрантами були люди з Колочави, Волового (тепер Міжгір’я), Нижнього Селища Хустського району та ін. Переселення було масовим до 1 грудня 1918 року, а вже потім люди йшли лише таємним шляхом, через кордон Австро-Угорської імперії, яка була тоді утворена.
Люди-переселенці в Банаті мали можливість купити кращу землю на Тімішській Низовині, але вони відмовлялися жити там, бо поблизу не було улюбленого лісу. Селились переважно на схилах вирубаних лісів, що нагадували рідні краї. На купленій землі копіткою працею наводили лад, займались господарством. Земля, на якій недавно росли дерева, була дуже родючою, що давала змогу без будь-яких добрив виростити свої перші колоски. Але перші переселенці дуже бідували, бо не мали власного притулку, зазвичай жили у стайнях біля худоби, поки твердо не стали на ноги. Перші дерев’яні хатки у них з’явилися у 1910 році.
Серед вихідців з України були й такі, що не змогли прижитися на чужині і в перший же рік поверталися додому, але тут їх аж ніяк не вітали, дивилися з презирством, як на зрадників.
Крім українців в Банаті добре прижилися й інші європейські національності серед яких німці, угорці, серби, болгари. Відомо що самих лише українців у Банаті нараховується більше 15 тисяч осіб.
Під час свого візиту в Румунію у 1999 році Іван Хланта відвідав п’ять сіл Банату із восьми, де поселились українці. Метою такого перебування закарпатського фольклориста було дослідження народнопоетичної спадщини українців в Румунії.
В селі Падурень Іван Хланта поспілкувався з найстарішим жителем Василем Федоровичем Теслевичем, що народився в с. Студеному 1906 року. Коли йому було майже сім років, родина переїхала до Банату, де зі своїм батьком збудували церкву. Разом з дружиною Василь Теслевич виховав 11 дітей, з яких трьох синів вже поховав, дивуючись либонь, чому раніше люди так тяжко працювали і жили довго, а зараз ледве дотягують до шістдесяти?
Останнім часом українці Банату зажили добре, будують гарні хати з цегли, в будинках присутні сучасні побутові прилади, пораються на власному городі, розводять всіляку худобу, співають танцюють, а ще не забувають молитися Богу. Любов до святого та щира праця рук, завжди звеличували українців в чужих краях, завойовуючи повагу господарів.
«Нашого цвіту по всьому світу» – ці слова давно вже стали пророчими для трудолюбивих українців, які мотаються по всьому світу, щоб жити хоч трошечки краще. Хоч українці і переселились в Банат, але мудро зберігають свої прадідівські культурні та духовні традиції.
«В українських селах Банату моляться, читають, співають точнісінько так, як на Закарпатті, дотримуючись тих обрядів, звичаїв, традицій, що їхні предки нашого краю. На храмове свято з одного села в інше ходять гуртом з іконою, хрестом і павісами, співають тих духовних пісень, що і в нас», - каже автор-упорядник книги «Народні пісні українців Банату (Румунія)» Іван Хланта. Під час перебування в Банаті, закарпатський дослідник записав близько тисячі різних пісень від українців Румунії, більшість з них і зараз є постійно вживаними на Срібній Землі, але є й такі, що ніде не оприлюднювалися.
Автор Іван Хланта поділив книгу на двадцять розділів. Перший розділ присвячено пісням рідного краю, до якого входить 25 співанок, що висловлюють біль та смуток за батьківщиною. Далі йдуть духовні, родинно-побутові, колискові, чумацькі, наймитські та заробітчанські пісні. Співаночки про кохання відзначаються особливою мелодійністю, вірою в найкраще. Не менш цікавим розділом пісень є балади, вартими уваги є колядки, коломийки тощо. Перечитуючи товстезне видання (більше 740 с.) Івана Васильовича, мимоволі впізнаєш свій рід, свої пісні, колядки, що знайомі з дитинства. Такі рядки просто зачаровують:
Любіть свою хату, бідну не багату.
Тут ви бігали до мами дрібними ногами.
Тут ви підростали, Божий світ пізнали.
Звідси вас вели за руку в школу на науку.
Тут ваша утіха, радість і потіха.
Гей, нема то на всім світі, як батьківська стріха.
В останній розділ книжки лягли пісні літературного походження. До речі, автором вдало поданий словник маловживаних слів, що також стане в пригоді читачу. Не можна не звернути увагу на розшифровані мелодії до пісень, які вдало та цілком доречно зробив Іван Лібер. Ажурність світлин не можна не помітити, вони добре доповнюють видання.
Прочитавши книгу, з впевненістю можна сказати, що Іван Хланта, дуже вдало зібрав та відтворив пісенну творчість українців Банату, адже книга написана про виняткових людей, які знайшли щастя на чужині, але серцем завжди живуть своїм рідним краєм, традиціями, культурою, фольклором тощо. Книжка Івана Хланти «Народні пісні українців Банату (Румунія)» стане в пригоді учителям, учням, краєзнавцям, студентам, науковцям, історикам, всім хто цікавиться культурною спадщиною закарпатського краю. Від Івана Хланти знов чекатимемо цікавих праць, захоплюючих подорожей в минуле й сьогоденне краю.
В’ячеслав РОШКО
Головний редактор
громадсько-культурологічного
журналу "Закарпатський край"
|